Тема 4. Дивідендна політика підприємства

 

Політика дивідендів має велике значення для підприємства. Рішення про виплату дивідендів може розглядатисяяк рішення про фінансування, оскільки ці виплати зменшують кількість коштів, що підприємство могло б направити вінвестиції.

Дивідендна політика – це політика підприємства, що по-в’язана із розподілом чистого прибуткупідприємства колективної форми власності, тобто акціонерного товариства або колективного підприємства, міжучасниками або співвласниками та на інші цілі.

Таким чином при прийнятті певної дивідендної політики підприємства приймають певні напрямки порядкувизначення ве-личини дивідендів за акціями та паями.

Дивіденди (від лат. dividendus – ті, що потрібно поділити) – це дохід, який одержаний власником акції чи паю зарахунок прибутку підприємства або його резервного капіталу за звітний період. Диві-денди вирішальним чиномвпливають на курс акцій, оскільки цей курс прямо пропорційний величині виплачуваних за акціями дивідендів. Від нихтакож залежить ліквідність акцій. Рішення про розподіл цієї частини між акціонерами приймається на загальних зборахчи ак-ціонерів членів товариства.

Виплата дивідендів може здійснюватися по-різному:

а) готівкою – що є найпоширенішою формою. У випадку ви-користання даної форми виплати дивідендів можуть застосовуватись різні форми оголошення грошових виплат:

1) розмір дивіденду на одну акцію у вартісному виразі;

2) відсоток від ринкової ціни акції;

3) відсоток від чистого прибутку або дивідендний вихід;

4) дивіденд оголошується без врахування податків з власників акцій;

б) акціями. При даній негрошовій формі розрахунків акціо-нери отримують замість грошових виплат додатковий пакет акцій. Як правило, акціонерна компанія вдається до виплати дивідендів акціями у випадку погіршення фінансового стану або тимчасового дефіциту фінансових ресурсів для реалізації інвестиційних програм при за-гальній фінансовій стійкості. Але в будь-якому випадку слід розуміти, що виплата дивідендів акціями диктується не відсутністю грошових коштів у підприємства взагалі, а неможливістю їх концентрації до моменту виплати дивідендів або наявністю більш пріоритетних для акціонерної компанії напрямків використання чистого прибутку;

в) політика викупу акцій. Оскільки при викупі акціонерною компанією своїх власних акцій її чистий прибуток використовується на виплати власникам капіталу, згадану політику можна розглядати як альтернативну грошовим виплатам дивідендів.

Процедура виплати дивідендів передбачає визначення де-кількох основних дат, можливий проміжок між якими подано на рис. 5.1.

 

 

 

15.01

25.01

30.01

15.02

 

 

 

 

 

Рис. 5.1 – Послідовність процедури виплати дивідендів

 

Дата оголошення дивіденду – в цей день приймається і опри-люднюється рішення акціонерного товариства щодо розміру поточ-ного дивіденду, офіційно встановлюється дата перепису і виплати дивідендів.

Екс-дивідендна дата – акціонери, які купили акції до цієї дати, мають право на отримання оголошеного дивіденду. Якщо ж операція купівлі-продажу акцій була здійснена після екс-дивідендної дати, по-точний дивіденд новому власнику не виплачується. Відповідно в цей день ринкова ціна акцій падає на величину оголошеного дивіденду.

Дата перепису, як правило, встановлюється за 2–4 тижні до їх виплати. У цей день здійснюється реєстрація акціонерів, що мають право на отримання оголошеного дивіденду. Встановлення спеціальної дати реєстрації власників обумовлено постійними змінами їх складу в умовах обертання на фондовому ринку.

Дата виплати – день, коли безпосередньо здійснюються гро-шові виплати дивідендів акціонерам, що мають право на їх отримання.

Розробка ефективної дивідендної політики базується на ви-користанні наступних принципів:

– збалансування різноманітних інтересів акціонерів, креди-торів та самого акціонерного товариства як суб’єкта господарювання;

– врахування впливу інфляції на рівень дивідендних виплат акціонерам і обсяг реінвестованого чистого прибутку підприємства;

– використання не менше 5 % чистого прибутку на форму-вання резервного фонду акціонерного товариства до досягнення ним 25 % статутного фонду;

– врахування різниці в інтересах дрібних і великих (стра-тегічних) інвесторів;

– формування і збереження основного контингенту акціонерів, яких задовольняє дивідендна політика підприємства;

– розумне поєднання грошових і негрошових форм виплати дивідендів, виходячи з реальних фінансових і матеріальних мож-ливостей акціонерного товариства;

– врахування асиметричної інформації, тобто різного ступеня інформованості акціонерів і менеджерів про реальний стан справ і перспективи розвитку підприємства;

– врахування фактору ризику.

Формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш розповсюдженими теоріями, зв’язаними з механізмом формування дивідендної політики, є:

1. Теорія незалежності дивідендів. Її автори – Ф. Модільяні і М. Міллер стверджують, що обрана дивідендна політика не робить ніякого впливу ні на ринкову вартість підприємства (ціну акцій), ні на добробут власників у поточному чи перспективному періоді. Це пояснюється тим, що ці показники залежать від суми прибутку, що формується, а не від прибутку, що розподіляється. Відповідно до цієї теорії дивідендній політиці приділяється пасивна роль у механізмі керування прибутком. При цьому свою теорію вони супроводили значною кількістю обмежень, що у реальній практиці керування при-бутком забезпечити неможливо. Незважаючи на свою уразливість у плані практичного використання, теорія Мілера–Модільяні стала від-правним пунктом пошуку більш оптимальних рішень механізму фор-мування дивідендної політики.

2. Теорія переваги дивідендів (чи “синиця в руках”). Її автори – М. Гордон і Д. Лінтнер твердять, що кожна одиниця поточного доходу (виплаченого у формі дивідендів) у силу того, що вона “очищена від ризику” коштує завжди більше ніж дохід відкладений на майбутнє, у зв’язку з властивим йому ризиком. Виходячи з цієї теорії максимізація дивідендних виплат має переваги перед капіталізацією прибутку. Однак опоненти цієї теорії стверджують, що в більшості випадків отри-маний у формі дивідендів дохід все одно реінвестується потім в акції свого чи аналогічного акціонерного товариства, що не дозволяє ви-користовувати фактор ризику як аргумент на користь тієї чи іншої дивідендної політики (фактор ризику може бути врахований лише менталітетом власників; він визначається рівнем ризику господарської діяльності того чи іншого підприємства, а не характером дивідендної політики).

3. Теорія мінімізації дивідендів (чи “теорія податкових пе-реваг”). Відповідно до цієї теорії ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними і майбутніми доходами власників. У зв’язку із тим, що оподатковування поточних доходів у формі одержуваних дивідендів завжди вище, ніж майбутніх (з урахуванням фактора вартості грошей у часі, податкових пільг на капіталізований прибуток тощо), дивідендна політика повинна забезпечувати мінімізацію дивідендних виплат, а відповідно макси-мізацію капіталізації прибутку для того, щоб одержати найвищий по-датковий захист сукупного доходу власників. Однак такий підхід до дивідендної політики не влаштовує численних дрібних акціонерів з низьким рівнем доходів, що постійно потребують їхніх поточних надходжень у формі дивідендних виплат (що знижує обсяг попиту на акції таких компаній, а відповідно і ринкову ціну акцій, що ко-тируються).

4. Сигнальна теорія дивідендів (чи “теорія сигналізування”). Ця теорія побудована на тім, що основні моделі оцінки поточної реальної ринкової вартості акцій як базисний елемент використовують розмір виплачуваних за нею дивідендів. У такий спосіб ріст рівня ди-відендних виплат визначає автоматичне зростання реальної, а від-повідно і ринкової вартості акцій, які котируються, що при їхній реа-лізації дає акціонерам додатковий дохід. Крім того, виплата високих дивідендів “сигналізує” про те, що компанія знаходиться на підйомі й очікує істотне зростання прибутку в майбутньому періоді. Ця теорія пов’язана з високою прозорістю фондового ринку, на якому оператив-но отримана інформація впливає на коливання ринкової вартості акцій.

5. Теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів (або “теорія клієнтури”). У відповідності з цією теорією підприємство повинно здійснювати таку дивідендну політику, яка відповідає спо-діванням більшості учасників та власників. Якщо основний склад учасників віддає перевагу поточному доходу, то дивідендна політика повинна будуватися на основі переважного направлення прибутку на цілі поточного споживання. І навпаки, якщо основний склад учасників віддає перевагу збільшенню своїх наступних доходів, то дивідендна політика повинна виходити з переважної капіталізації прибутку в про-цесі його розподілу. Та частина учасників, яка не буде погоджуватися з такою дивідендною політикою, реінвестує свій капітал в акції інших підприємств, в результаті чого склад учасників стане більш одно-рідним.

Практичне використання цих теорій дозволило виробити три підходи до формування дивідендної політики – консервативний, по-мірний, агресивний. Кожному з цих підходів відповідає певний тип дивідендної політики:

1) консервативну, що об’єднує два методи нарахування диві-дендів – метод залишкових виплат (чистого залишку) та метод ста-більного співвідношення дивідендних виплат (стабільного коефіцієнта виплат);

2) компромісну, що відображається методом постійної та змін-ної частини (мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди);

3) агресивну, що об’єднує два методи нарахування дивідендів – метод стабільного розміру дивідендів та метод постійного зростання розміру дивідендів (стійкого приросту дивідендів).

Метод залишкових виплат передбачає, що фонд виплати дивідендів формується за залишковим принципом Лише після того, як за рахунок чистого прибутку профінансовано інвестиційні потреби підприємства.

Перевагою політики цього типу є забезпечення високих темпів розвитку підприємства, підвищення його фінансової стійкості. Не-доліки цієї політики полягають в нестабільності величини дивідендних виплат, непередбачуваності їх розмірів у майбутньому періоді і навіть повній відмові від виплати дивідендів у періоди високих інвестиційних потреб, що може негативно позначитися на рівні ринкової ціни акцій. Таку дивідендну політику доцільно викорис­товувати лише на ранніх стадіях життєвого циклу підприємства, пов’язаних з високим рівнем його інвестиційної активності.

При економічному обґрунтуванні залишкової дивідендної по-літики необхідно враховувати наступне правило фінансового мене-джменту: інвестори віддають перевагу акціям фірми, що реінвестує прибуток замість виплати поточних дивідендів лише у тому випадку, якщо в результаті реінвестування рентабельність активів фірми пере-вищуватиме той рівень дохідності, який інвестори можуть отримати, самостійно інвестуючи грошові кошти.

Метод стабільного співвідношення дивідендних виплат по-лягає в тому, що задається пропорція розподілу чистого прибутку (після здійснення обов’язкових виплат) між акціонерами і акціонерним товариством, тобто фіксується коефіцієнт виплати дивідендів (диві-дендний вихід). Перевагами такої політики є простота її формування ітісний зв’язок із розміром прибутку. Недоліком політики виступає нестабільність розмірів виплат на акцію, що збільшує перепади рин-кової ціни акцій.

Метод постійної і змінної частини дивідендів передбачає регулярні стабільні невисокі дивіденди і додаткові виплати в спри-ятливі роки. Перевагою даної політики є стабільна гарантована ви-плата дивідендів в мінімально передбаченому розмірі. При цьому існує тісний зв’язок з фінансовими результатами підприємства, що дозволяє збільшити розмір дивідендів у період ефективної господарської діяль-ності. Основним недоліком даного методу є те, що виплати міні-мального розміру дивідендів протягом довгого періоду зменшують інвестиційну привабливість акцій компанії. Відповідно падає і їх рин-кова ціна.

Метод стабільного розміру дивідендів полягає у встанов-ленні фіксованої ставки доходу на оплачений акціонерний капітал. Перевагою даного методу є його висока надійність, що створює впев-неність акціонерів у незмінності розміру поточного доходу, а також визначає стабільність котирувань акцій на фондовому ринку. Недо-ліком даного методу є його слабкий зв’язок з фінансовими резуль-татами діяльності підприємства, тобто в період погіршення кон’юнк-тури і низького розміру прибутку інвестиційна діяльність підпри-ємства зводиться до нуля.

Метод постійного зростання розміру дивідендів (стійкого приросту дивідендів) передбачає збереження оголошеного темпу при-росту дивідендів. За цим методом ставка доходу наступного періоду визначається за формулою:

 

  СтДп = СтДн · (100 + % приросту),    (9)

 

де СтДп – ставка доходу попереднього періоду;

СтДн – ставка доходу наступного періоду.

Крім перелічених методів грошових виплат дивідендів з ме-тою впливу на ліквідність акцій і утримання їх ринкової ціни в межах оптимального діапазону фірма може використовувати операції по-дрібнення і укрупнення акцій.

Подрібнення акцій (спліт) передбачає випуск додаткових ак-цій без збільшення розміру акціонерного капіталу. При цьому від-повідно до масштабу подрібнення зменшується номінал акцій і збіль-шується їх кількість. Зменшення ринкової ціни акцій робить їх більш привабливими для інвесторів, особливо якщо величина дивіденду на одну акцію зберігається або зменшується в меншій пропорції, ніж но-мінал. У результаті курс акцій у майбутньому зростає. Після подріб-нення акції фірми стають більш доступними для дрібних інвесторів. Ефективність подрібнення акцій оцінюється за допомогою коефіцієнта співвідношення ринкової ціни та доходу акції до і після здійснення спліту. Недоліком даної операції є додаткові витрати на випуск акцій.

Консолідація (укрупнення) акцій – зворотна операція, що по­лягає в обміні декількох акцій на меншу кількість з більшим номі-налом відповідно до обраного масштабу укрупнення. Як і попередня операція, консолідація не змінює загального розміру власного капі-талу, а має швидше психологічний вплив на інвесторів. Позитивним моментом консолідації є зменшення варіативності ринкової ціни акцій і підтримання її в оптимальному діапазоні. Особливо велике значення укрупнення акцій має у випадку значного інфляційного знецінення ак-цій і переоцінки активів компанії. Але як і у випадку спліту, при кон-солідації акцій мають місце додаткові витрати з випуску цінних паперів.

Основними показниками, що характеризують ефективність застосування дивідендної політики на підприємстві є:

1) коефіцієнт виплати дивідендів або дивідендний вихід – характеризує пропорції розподілу чистого прибутку (після погашення фіксованих зобов’язань, тобто виплат за рахунок прибутку основної суми боргу за кредитом, погашення облігаційних позик, виплата ди-відендів за привілейованими акціями) на виплату дивідендів за прос-тими акціями та фінансування інвестиційних потреб. Існує два способи визначення коефіцієнта виплати дивідендів:

– перший спосіб:

 

        (10)

 

де Квд – коефіцієнт виплати дивідендів;

ПДа – поточний дивіденд на одну акцію, виплачений у гро-шовій формі;

ЧПа – чистий прибуток суб’єкта господарювання в розра-хунку на одну акцію після погашення фіксованих зобов’язань;

– другий спосіб:

        (11)

де ФВД – фонд виплати дивідендів за мінусом фіксованих зобов’язань (маса дивідендів);

ЧП – чистий прибуток суб’єкта господарювання після по-гашення фіксованих зобов’язань.

 

Приклад 6

Розрахувати коефіцієнт виплати дивідендів, якщо величина дивідендів за простими акціями 700 тис. грн,чистий прибуток суб’єкта господарювання в розрахунку на одну акцію після погашення фіксованих зобов’язаньстановить 1000 тис. грн. Кількість простих акцій 10 тис. шт.

 

Розв’язок

Розрахунок проведемо за формулою (10). Для цього:

1. Визначимо поточний дивіденд на одну акцію, виплачений у грошовій формі:

ПДа = 700000/10000 = 7 грн.

2. Визначимо чистий прибуток суб’єкта господарювання в розрахунку на одну акцію після погашення фіксованих зобов’язань:

ЧПа=(100000·0,7)/10000 = 7 грн.

Отже Кдв = ПДа/ЧПа = 7/7 = 1;

 

2) рівень доходності акцій – характеризує розмір доходу, отриманий власниками (учасниками) на кожну гривню, що вкладена в акції. Визначається за наступною формулою:

 

       (12)

 

де РДа – рівень дохідності акцій;

РЦа – ринкова ціна (курс) акцій;

3) ставка доходу на оплачений капітал, який є аналогічним рівню дохідності акцій, і визначається за результатами сумарної оцінки всіх дивідендних виплат і вкладеного акціонерного капіталу за формулою:

,       (13)

 

СтД – ставка доходу на оплачений капітал;

ОАК – оплачений акціонерний (статутний) капітал;

4) коефіцієнт співвідношення ціни та доходу на акцію, який визначається за наступною формулою:

 

Кц/д =         (14)

 

де Кц/д – коефіцієнт співвідношення ціни та доходу на акцію;

Ца – ціна акції; Да – доход на акцію.

 

Приклад 7

Визначити рівень доходності акцій, ставку доходу на опла-чений капітал та коефіцієнт співвідношення ціни та доходу на акцію, якщо відомо, що поточний дивіденд на акцію 15 грн, ринкова ціна акції 25 грн, фонд виплати дивідендів 350 тис. грн, статутний капітал 1100 тис. грн, неоплачений капітал 50 тис. грн.

 

Розв’язок

За формулою (12) визначимо рівень доходності акцій:

РДа=15/25 = 0,6.

За формулою (13) визначимо ставку доходу на оплачений капітал:

Сд=350 000/(1 100 000–50 000) = 0,33

За формулою (14) визначимо коефіцієнт співвідношення ціни та доходу на акцію: К=25/15 = 1,67.